Творець Labora: Вічний рух з Анатолієм Лютюком

Творець Labora: Вічний рух з Анатолієм Лютюком

Дружина колишнього Посла США назвала Анатолія “Естонським Леонардо да Вінчі”. Можливо вона так сказала тому, що Анатолій і художник і інженер, і творець і винахідник, і оповідач і творець структур – як фізичних так і віртуальних. Він справжній ренесансний чоловік, який працює у самому серці середньовічного старого міста Таллінну. Але, найголовніше, Анатолій – це глибоко релігійна людина, яка присвятила своє життя молитві за флору та фауну Естонії, приводячи інших до Бога.

Дуже погано, що слово “чернець” втратило силу, оскільки це може бути найбільш підходящим способом описати Анатолія, його життя в служінні Богові, українській діаспорі та естонському суспільству після прийняття обітів відмови від матеріального, непорочності, та послуху відповідно до Правил св. Бенедикта. Якщо бути точним, то Анатолій є членом Облатів Бенедикта,організації відомої як як Третій регулярний орден, пов’язаний з Хюлландським цистерціанським монастирем біля Ховіна, що знаходиться в районі Телемарк в Норвегії. Там він дійшов до обітниць, які б могли зробили його повним ченцем або членом Першого Релігійного Ордену. Цей віддалений траппістський скит всього трьох ченців можна описаний ще одним майже забутим словом – skete.

Незважаючи на те, що він не живе в своєму скиті, в повсякденному житті Анатолій як і раніше керується Цистерціанским Кодексом (Carta caritatis), який робить акцент на простому житті в праці, любові, молитві та самозреченні, а також підтримує бенедиктинський девіз ora, lege, et labora, на яких він заснований. Анатолій розпочинає кожен день з молитви (ora) за Естонію та за всіх Божих створінь, які тут живуть, а також він відвідує кожну з ікон, присвячених тим християнським святим, чиє життя пов’язане з природою. Кожен з днів Анатолія закінчується молитвами, а також читанням (lege) – оскільки він прагне щодня вивчити щось нове. У проміжках між двома основними щоденними молитвами, Анатолій працює (labora). І робота його не залишається непоміченою. Дійсно, це було визнано двома різними урядами.

Анатолій родом з маленького міста, відомого як Великі Бірки, що знаходиться в Тернопільській області на Західній частині України. Країна, в якій він народився, нагородила Анатолія званням Заслуженого художника України за його видатні досягнення у мистецтві. А країна, яка його прийняла нагородила Орденом Білої Зірки за його послуги перед Естонією, і він був визнаний захисником естонського національного надбання. З огляду на його характер та обране покликання, Анатолій ніколи не говорить багато про свої премії та нагороди, так що немає необхідності перераховувати все інше. Зрештою, якщо перефразувати притчу, то “гордість йде перед падінням”.

Схоже, Анатолій виявив, що найкращим способом уникнути спокус, представлених Семи Смертними гріхами є прагнення до Семи Небесних чеснот. Таким чином Анатолій вважає за краще зосередити свою увагу на позитивному в усіх і всьому. І він завжди намагається закінчити свій день на позитивній ноті або позитивною думкою. Однак, Анатолій не тільки думає позитивно, він діє теж позитивно. Наприклад, він задумав Книгу Доброти після того, як натрапив на історії доброти під час війни. Натхнення прийшло до нього після того, як він разом зі своїми синами Богданом та Нестором організував допомогу на сході України в рамках їх поточної кампанії Ukraina Heaks за підтримки Міністерства закордонних справ Естонії та Міністерства оборони Естонії.

Ті, хто бажає виявити можливий недолік в персоні Анатолія, мали б повернутися до Стародавньої Греції, де їх дохристиянські філософи найвище цінували модерацію над усіма іншими речами, і де сам Храм Аполлона в Дельфі мав напис “нічого немає в надлишку” (μηδὲν ἄγαν). Хоча Анатолій є помірним майже у всьому, він постійно генерує величезну кількість нових ідей. Незважаючи на його щоденні спроби здійснити “контроль над ідеями”, іноді здається, ніби Анатолій ніколи не зустрічав такої конструктивної ідеї, яку б він не полюбив. І хоча двадцять ідей часто бувають кращими, ніж одна, коли ці двадцять нових ідей стають двадцятьма новими проектами, то його друзі часто не в змозі йти з ним в ногу. Зачарований усіма цими новими ідеями, Анатолій іноді не може зосередити свою увагу на деяких дрібницях “реального” світу, в якому ми всі живемо. Як і багато інших значних творчих особистостей, Анатолій живе у кращому світі, який він створив у своїй голові та всередині свого серця. Зрештою, якщо він може це уявити, а потім повірити в це, то він й зможе втілити задум в реальне життя.

Неможливо відстежити нескінченну творчість Анатолія, повертаючись до його джерела – це спосіб, в який він був створений Богом. Проте, в його біографії присутні елементи, що вміщають в собі деякі підказки. Зростаючи в своєму маленькому містечку, Анатолій знав, що хоче вийти у великий світ, і він ще будучи підлітком зробив те, що мало хто з його однолітків навіть уявити міг – він сам один подорожував по Радянському Союзу і подорож його закінчилась в Кронштаті. Зрештою призваний до лав Радянської Армії, Анатолій служив під Новгородом, вирішуючи, що робити далі зі своїм життям. Звідти в кінці 1960-х років, Анатолій поїхав навчатися у Вижницю, що знаходиться в Чернівецькій області Західної України, деревообробному та інших видів ремесел в прорадянському Державному художньо-промисловому училищі. У наші дні училище має набагато привабливіше ім’я – Коледж прикладного мистецтва. Коледж, в якому пройшли підготовку декілька з провідних майстрів та художників України, був заснований протягом життя одного з найвідоміших українських різьбярів Василя Шкрібляка та був названий в його честь. Анатолій закінчив училище як підмайстер тесляра в 1969 році, маючи особливий інтерес до дерев’яних іграшок.

Деякий час пропрацювавши в Україні, на початку 70-х років Анатолій прибуває до Таллінну для навчання в Талліннському художньому інституті (тепер відомий як Естонська академія мистецтв), який він закінчив у 1975 році. Відтоді він проживає в Таллінні. Офіційна причина його навчання в Інституті мистецтв полягала в тому, що це було єдине місце в Радянському Союзі, де він міг завершити дизайн свого проекту, однак він мав ще й іншу причину: Таллінн знаходився на узбережжі та поблизу скандинавських берегів. Анатолій приховував таємні мрії про втечу на Захід… На щастя, Захід в кінцевому підсумку сам прийшов до нього, коли Естонія відновила своє право на незалежність у 1991 році. Анатолій зіграв свою роль, очоливши Естонську версію українського Руху, борючись за Україну та незалежність Естонії від Радянського Союзу.

Як один із головних активістів української громади Таллінну, Анатолій у 1991 році заснував Українську греко-католицьку громаду Талліну, а потім почав будувати церкву. Вперше Анатолій зробив обіцянку релігії ще дитиною, його справжня релігійна подорож почалася ще у Вижниці, де він зустрівся з першими підпільними священиками. Все стало на свої місця в той час, коли він зустрівся з настоятелем Цистеріанського скиту Робертом Андерсоном в Хюланді, куди Анатолій все ще повертається принаймні один раз на рік. Релігія дала Анатолію свій моральний компас та стала провідною силою в його житті.

Бажаючи знайти найкращий спосіб інтегрувати українську громаду в естонське суспільство, Анатолій у 2002 році заснував Центр Української Культури – громадську організацію, відкриту людям усіх конфесій та культур. Демонструючи прихильність Анатолія до процесу інтеграції, Центр швидко став життєво важливим способом як для естонців так і для українців дізнатися більше про культуру один одного. З огляду на те, що Анатолій зосереджує увагу на природоохоронній діяльності, місія Центру незабаром зросла з простого збереження вимираючих культур до захисту видів, що знаходяться під загрозою зникнення в Естонії.

Мріючи про монастир в Таллінні, Анатолій подався на пошуки середньовічного ремесла, яке могло би забезпечити роботою (labora) майбутніх ченців, і незабаром усвідомив, що традиційна майстерність робити папір вручну на довгий час зникла з міста. Таким чином Анатолій почав відновлювати ремесло виготовлення паперу в Таллінні у 2005 р. – перш ніж додавати каліграфічні, друкарські та книжкові мистецтва до нової паперової майстерні, щоб завершити свій новий монастирський scriptorium. Згодом ці майстерні були реорганізовані як Labora, і тепер вони знаходяться під щоденним керівництвом сина Анатолія – Нестора. Протягом багатьох років Labora випускала дивовижні книги, включаючи Поетичну Червону Книгу: Естонія. Очікуючи на прибуття ченців, десять років тому Анатолій започаткував світську школу монастирських мистецтв, щоб навчати молодих людей всім тим ремеслам, які знаходяться під загрозою зникнення або будуть забуті.

Тепер, як завжди, Анатолій радіє, коли навчає молодих людей, як зробити щось своїми руками – особливо, як зробити власноруч його улюблені дерев’яні іграшки. Незалежно від того, чи відвідують вони його звичайну суботню школу чи просто потрапили в Центр в той день, Анатолій любить розповідати дітям історії, одночасно оперуючи театром Moralite – його форма інтерактивного катехізису. Практично всі діти мають шанс навчитися у Анатолія чомусь новому. Потім він готує свою фірмову українську страву з печеної картоплі на обід.

Звичайно, кожен, хто коли-небудь відвідував Laboratooriumi 22, знає, що найкраща і найбільш амбіційна робота Анатолія або його magnum opus є Церква Богородиці з трьома руками – цей естетичний синтез, який поєднує в собі натхнення з рідної України та Естонії, яка прийняла його. Запитайте когось, чиї руки допомагали будувати цю Слов’янсько-Скандинавську церкву, то всі вони скажуть, що справжня причина, чому вони погодились допомогти, полягала не тільки в тому, що Анатолій просто попросив їх, а також і тому, що вони хотіли стати частиною найбільшої сакральної творчості Анатолія. І справді він не зміг би це зробити самостійно.

Відомо, що Анатолій завжди приділяє більше уваги іншим, ніж собі. Та чиста правда полягає в тому, що без Анатолія та perpetuum mobile, що живе в його серці, прекрасна Таллінська церква Богородиці з трьома руками просто не існувала би. І це було б справжнім соромом.